Сестри-уршулянки, які служать у парафії святого Йосипа в Дніпрі, розповідають про свій шлях розпізнання покликання до богопосвяченого життя.

с.Анна Соцька USJK

Народилася у с.Мушкутинці Дунаєцького району Хмельницької області. До уршулянок вступила у 2002 році. Довічні обіти склала у 2009.

Моє покликання почало зароджуватися від 10 року життя. В цьому мені допоміг наш настоятель, о.Марек Бдзінковський, який возив нас до різних сестер, на оази та в паломництва.

Під час летичівського паломництва я вперше побачила сестер-уршулянок. Зокрема, с.Хелену, яка мені дуже сподобалася: її одяг і те, як вона себе поводила. Сестра була дуже веселою і я так собі подумала, що теж хочу такою бути.

Бог тихо кликав мене роками. Я не мала якогось об’явлення чи снів, щоб Господь мені якось так конкретно сказав. Він говорив тихо в моєму серці, що Він мене любить, що Він хоче, щоб я віддавала Йому своє серце, особливо для бідних і вбогих. Хоча я тоді ще не знала св.Урсули і якою є місія згромадження сестер-уршулянок, але дуже хотіла бути на місіях.

Приблизно у 16 років, я відкрила Святе Письмо і Господь мені сказав: “Іди за мною”. Я зрозуміла, що маю покликання, але не знала до якого згромадження. Хотіла йти до вербісток, мала вже їхати до них і порозмовляти, та мій настоятель порадив спершу взяти участь у реколекціях в сестер-уршулянок, а як там не сподобається, їхати до вербісток. Я поїхала на реколекції і там залишилася. Коли я переступила поріг монастиря сестер-уршулянок, то зрозуміла, що це є мій дім, це є моє місце.

 

Чи відчували Ви страх, адже по-людськи це важко – залишити все і піти за Христом?

Вже пізніше, коли я була в монастирі, то мала різні страхи. На початку я була настільки захоплена богопосвяченим життям, захоплена Божою Любов’ю, що до кінця не усвідомлювала, що я залишаю. Мені було 17-18 років. Так Бог дав, що такого страху, що я залишаю світ, щось втрачаю, я не мала.

 

Як батьки/близькі поставилися до Вашого вибору?

Батьки поставилися негативно, особливо мама, яка була віруючою, католичкою. Вона була дуже проти, сварилася зі мною. Але, на щастя, я вперта особа. Мені було 17 років, коли я сказала батькам, що хочу йти у монастир. Я чекала рік, поки мені виповниться 18, зробила паспорт і тоді пішла. Батьки хотіли – не хотіли, а мусили погодитися.

 

Що у Вашому покликанні дається Вам найважче?

Якщо говорити про те, що ненайлегше виходить, чого я прагну… У св.Урсули мене найбільш доторкнули слова: “Чиніть звичайні речі з надзвичайною любов’ю.” Для мене це дуже важливо, тому що Господь кожного дня дає мені робити прості речі. Виконувати їх з надзвичайною любов’ю щодня для мене важко, але це є моєю метою.

 

с.Еліна Бабій USJK

Народилася у м.Гомель (Білорусь). До уршулянок вступила у 1994 році. Довічні обіти склала у 2002.

Я народилася в невіруючій сім’ї формально православних батьків. До 21 року життя я не була хрещена. І почалося все з того, що в мене в серці з’явилося дуже велике бажання охреститися. Настільки велике, що це не давало мені спокою. Ми знайшли із мамою невеличкий храм у Вінницькій області, в селі, туди поїхали і я охрестилася. До цього моменту я нічого не знала про Бога, про Христа, Євангеліє ніколи не читала. Для мене все, що відбувалося в Церкві було магією, знаки для мене були зовсім незрозумілі. Але Бог трохи приготував моє серце перед хрещенням. Я не знала, що це Таїнство змиває всі особиситі гріхи, але в ніч перед хрещення мені наснився сон, що я стою під водоспадом чистої води і світла, маю відчуття блаженства. Я дуже запам’ятала цей сон, він справив на мене дуже велике враження. Але він не пов’язаний із жодними знаннями, тому вже потім я зрозуміла, що мені була дана така благодать. Коли в Катехизмі Католицької Церкви я читаю, що початок кожного покликання у Хрещенні, то для мене це не просто якась теоритична правда, я це пережила на собі.

Коли я працювала концертмейстером у Вінницькому педагогічному інституті, одна із студенток запросила мене на Літургію до римо-католицького храму. Бог послужився нею і я почала відвідувати богослужіння, приготувалася до Сповіді і Причастя. За якийсь час в мене почали виникати думки, щоб піти у монастир. Це було також під впливом книги про покликання святих, яку я прочитала. Я гнала від себе цю думку, тому що дуже хотіла мати родину, дітей і зовсім не хотіла йти у монастир. В мене був дуже великий страх і я нікому про це не розповідала. Але в той час, коли я була на роботі і грала студентам, Бог приходив до мене зі своєю любов’ю і тоді страх перед цими думками зникав. Тоді я поставила Богові таку умову: якщо Він забере в мене страх, я відважуся порозмовляти з кимось із духовних осіб на цю тему.

Одного разу, коли ми поїхали до Польщі і були в монастирі, ідучи по сходах, я відчула, що в мене немає жодного страху. Тоді я відважилася підійти до бр.Блажея Суски OFM Cap і розповіла про свої наміри. Ми десь близько 2 років розпізнавали. Він вів мене духовно, розповідав про монастир і різні духовні речі, які я не знала, допоміг зрозуміти себе і свої емоції, свої бажання і джерело цих бажань.

Після двох років розпізнання я почала обирати монастир. На зустрічі із молоддю в Кам’янці-Подільському я побачила с.Анну Фалькевич USJK. Вона до мене посміхалася. Відчувши приязнь до неї, я зрозуміла, що можу з нею порозмовляти на тему покликання. В розмові ми вирішили, коли я приїду і вступлю до монастиря.

 

Які стереотипи про богопосвячене життя зруйнувалися після того, як Ви переступили поріг монастиря?

Стереотипи були чисто радянські: що в монастир ідуть люди, які незадоволені життям, або ті, які мали якісь трагічні випадки в житті, або нещасливу любов і т.д. Потім я побачила, що це є покликання. Коли я проходила формацію, то усвідомила і побачила, що це життя не настільки страшне, як то розписувала радянська пропаганда в книжках і фільмах, що це зовсім по-іншому виглядає.

 

Що приносить найбільшу радість у Вашому покликанні?

Багато чого. Наприклад, праця із дітьми, моє музичне покликання і те, як Бог мене в ньому веде. Можу сказати, що всі дари, навіть найменші, які мені дав Бог, Він використав у моєму покликанні. Якщо я щось робила чи чомусь навчилася, все це було примножено. Це приносить мені велику радість.

 

с.Тетяна Собжинська USJK

Народилася у м.Кам’янець-Подільський. До уршулянок вступила у 1995 році. Довічні обіти склала у 2002 році.

Для мене прикладом живої віри був дідусь. Коли влітку я була в нього на канікулах, він кожен ранок розпочинав і кожен вечір закінчував молитвою. Тоді Бога я практично не знала. Пам’ ятаю, стояла перед іконами в кімнаті і кажу: “Діво Маріє, я знаю, що ти Мати Божа, а оце… Оце, напевно твій чоловік… Про нього я нічого не знаю” У нас був культ Діви Марії, а про Ісуса я майже нічого не чула в ті часи.

Вперше я побачила сестер у 13 років, коли в Кам’янці-Подільському відкривали катедру. Тоді приїхали також священики, щоб служити. Отець Ярослав Гіжицький підійшов до мене і сказав: “О, ця дитина буде монашкою.” Я зробилася червоною як помідор і кажу: “Ніколи в житті. Я хочу вийти заміж, мати дітей. Я люблю хлопця. Ні, я не монашка ” Проте Бог мав свої плани.

Коли я почала ходити на катехези і пізнавати Бога, я все вбирала як губка. В мене було таке велике прагнення Бога, що це стало центром мого життя. При всіх нагодах я старалася їздити на реколекції, ходити в паломництва. Я була спрагла релігійного життя.  

В цей час сестри-уршулянки вже працювали в Кам’янці-Подільському, але вийшло так, що с.Анна Фалькевич залишилася сама і на додаток ще зламала руку. Найближчий, хто жив біля неї, була я. Мені довелося опікуватися сестрою. Це була зима і я проводжала її додому, до костелу, часто бувала в неї, прибирала, готувала їсти. При тому всьому спілкувалися. Тоді я побачила, що монаше життя не є таке страшне і воно мені подобається, приваблює мене і я хочу бути такою сестрою. Хоча, коли я уявляла себе монахинею, в мене “коси диба ставали”.

Настав такий період, коли я почала досить серйозно ставити собі питання, що маю робити в житті: йти за цим покликанням до богопосвяченого життя чи мати сім’ю. Я мала в собі обидва прагнення. Я не знала, що обрати і яка Воля Божа. Тоді мені прийшла така думка: протягом року щоранку йти до катедри. Я водила меншого брата до школи і мала ще час перед навчанням дійти до костелу і помолитися. Цілий рік у намірі розпізнання Волі Божої я жертвувала це зусилля. І отримала на реколекціях відповідь –  Бог хоче, щоб я посвятила своє серце Йому. На той момент я вже не мала опору, була відкрита на Волю Божу, хотіла її виконати, це було найважливіше. І коли отримала відповідь, то зраділа, що нарешті не маю розпізнавати.

В Кам’янці-Подільському було на той час три жіночі монаші ордени і я дружила зі всіма сестрами. Але, коли треба було обирати, куди йти, в мене не було жодних питань, тільки уршулянки. Сама постать святої Урсули була мені близька від самого початку. В ній мене захоплювала простота, радість і відкритість на бідних людей.

 

Чи можна втекти від свого покликання?

Думаю, що можна. Можна Богові сказати “Ні”. Бог дає свободу і нікого не змушує. Інше питання, як потім будеш з цим почуватися.

 

Чи буває Вам нудно?

Ісус не дає нудьгувати. А взагалі наші правила і закони не раз кажуть, що, якщо ти думаєш, що тобі немає чим зайнятися, вилізь на горище і помий там всі вікна і лампи. Працьовитість – одна із характерних рис нашого Ордену. Якщо хтось хоче дійсно служити Богові, він ніколи не залишиться без роботи.

 

Що б Ви побажали людині, яка хоче обрати шлях богопосвяченого життя?

Не ідеалізувати монаше життя. Воно має свої плюси, свої мінуси, як і кожне покликання. Є певні труднощі. Якщо шукаєш тільки себе і своєї вигоди, то запоришся на першому кроці, але якщо дійсно шукаєш Бога, то через все можна пройти.

 

Коментарі закрито.

Розклад Богослужінь
від 02.06 по 25.08
Неділя:

10:00 – Українською мовою

18:00 – Українською мовою

Будні:

18:00 — Українською мовою

Субота

8:00 – Українською мовою

за адресою: пр. Дмитра Яворницького, 91